Історичний нарис

У 2017 вийшов довідник «Освітній часопис Полтави» (від початку ХХ століття до наших днів)- автор оригінальної ідеї Наталія Дорохова, заступник начальника управління освіти м. Полтави. Це видання – реалізація проекту управління освіти та ММК, у якому взяли участь учителі історії 12 шкіл міста (№№ 2, 5, 14, 16, 17, 21, 27, 31, 32, 33, 34) та зібрано архівний, фотографічний, усний історичний матеріал про розвиток різних ланок освіти Полтави. На сторінках інформаційного вісника «Освітній простір Полтави» будуть представлені уривки з довідника. У цьому випуску – історія освіти міста від початку ХХ ст.. до 1920-х рр.

Проблема освіти, як окрема віха в біографії України, ніколи не була простою. Так уже склалося, що українці в різні епохи не мали на власній землі права господаря, тому прагнули до незалежності, самостійності.

  • Протягом ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. колонізаторський режим Російської імперії стимулював заходи, які призводили до денаціоналізації українців.

  • На той час у Полтаві більшість дітей не навчалася через відсутність шкіл і вчителів. Царський уряд свідомо обмежував мережу початкових і середніх шкіл, фактично усунувся від їх матеріального утримання.

  • У місті проживало 27 тисяч жителів і налічувалося 12 навчальних закладів різних типів, у яких навчалося 1557 дітей, діяло 7 недільних шкіл, що навчалися переважно діти заможних людей і державних службовців.

  • Навчання в усіх ланках освіти велося виключно російською мовою. Українською заборонили викладати навіть у школі імені І. П. Котляревського, відкритій у губернському центрі в 1905 р. на благодійні кошти (сьогодні вулиця Небесної сотні з лівого боку на схилі Іванової гори).

  • Рівень письменності в Україні був нижчий за європейський. Згідно з переписом 1897 р. у Полтавській губернії на 100 осіб налічувалося всього 17 письменних.

  • У Полтаві переважна частина середніх навчальних закладів була закріплена за окремими урядовими відомствами: гімназії, реальні училища й семінарії підлягали Міністерству народної освіти; кадетські корпуси – Військовому міністерству; комерційні, ремісничі, технічні, промислові, сільськогосподарські училища – Міністерству торгівлі й промисловості; духовні семінарії та училища – Синоду; жіночими гімназіями опікувалося благодійне відомство закладів імператриці Марії.

  • Земські початкові школи в основному виникали у 80-х – 90-х роках ХІХ століття, їх відкривали й утримували на земські кошти або на спільні – земств і сільських громад.

  • При церковних парафіях діяли школи, які перебували у віданні Полтавської єпархії. Це були однокласні й двокласні школи грамоти (відповідно 2–3 і 4–5 років навчання; закінчення другого класу давало право бути вчителем в однокласній школі). Кількість учнів становила в середньому 29–35 осіб. Учителями  були  переважно священики, дяки, семінаристи, іноді грамотні селяни.

  • Станом на 1901-1902 навчальний рік у Полтаві діяло 10 церковнопарафіяльних шкіл, які поділялися на чоловічі, жіночі й змішані.

  • Мережу середніх навчальних закладів у Полтаві складали чоловічі й жіночі гімназії, реальні, комерційні, професійні училища, духовні училища й семінарія, учительські семінарії й інститут, закриті навчальні заклади – Полтавський інститут шляхетних панн і Петровський Полтавський кадетський корпус.

  • Гімназії в Полтаві були переважно гуманітарними. Термін навчання складав з 1828 р. – 7, з 1871 р. – 8 років. За статутом поділялися на класичні з викладанням двох давніх мов (грецької і латинської), класичні з викладанням  латинської мови,  реальні (без викладання давніх мов).

  • Діяли професійні школи й училища: Полтавська фельдшерська школа, Полтавська школа садівництва й городництва, Полтавська жіноча художньо-реміснича школа, Полтавське музичне училище.
  • У 1914 році було відкрито Полтавський учительський інститут, де, окрім директора, працювали 6 викладачів, лікар і священик Інститут готував учителів для вищих початкових і міських училищ та середніх класів загальноосвітніх шкіл. Мав 3-річний термін навчання.

  • Із 1916 року  в місті діяли реальні, комерційні гімназії та духовне училище.

  • За кількістю організованих земствами ремісницьких шкіл та навчальних майстерень Полтавська губернія займала перше місце в імперії.

  • Отже, Полтава кінця ХІХ – початку ХХ ст. мала розгалужену систему середніх і спеціальних навчальних закладів. Вони підготували велику кількість спеціалістів, які працювали над становленням господарського комплексу регіону. За сприяння земств ефективно відбувався розвиток професійної освіти в найрізноманітніших її формах.

На початку 1917 р. у  місті діяли 2 чоловічі та 6 жіночих гімназій  (із них 5 приватних). Вищу освіту давали Учительський інститут та Інститут шляхетних дівчат. Офіцерів царської армії готував Кадетський корпус. Для потреб освіченого населення працювало 9 публічних бібліотек.У 1917 р. була створена «Просвіта», котра зайнялася видавничою діяльністю.

Наслідком піднесення національно-визвольного руху після повалення царату стала боротьба за рідну мову та національну школу. У Полтаві українською почав виходити «Педагогічний журнал», було відкрито 2 нові українські гімназії, діяли педагогічні курси та почав роботу історико-філологічний факультет майбутнього університету.

У Полтаві з 1918 року розбудовою дошкільної освіти займається створена за ініціативи В. Короленка «Ліга порятунку дітей». У її Статуті йшлося про порятунок дітей від голоду, сприяння їх всебічному вихованню. Товариство зосередилося на створенні дитячих притулків, ясел та садочків, санаторіїв та шкіл,  мало власні швейну та іграшкову майстерні.  Воно діяло до 1928 року, налагодивши співпрацю з міжнародними благодійними організаціями.

Нова українська школа мала серйозні проблеми із забезпеченням підручниками, картами та іншою наочністю. Вирішення цього питання лягло на органи місцевого самоврядування. У 1918 р. Педагогічне бюро Полтавської губернської народної управи  своїм коштом розпочало видавництво  дитячої літератури. Міністерство освіти 2 липня 1918 року уклало угоду з Полтавською губернською земською управою про видання   75 тис. підручників-молитовників, 40 тис. підручників з історії та природознавства. Згодом було дозамовлено ще й 50 тис. примірників  «Граматики» М. Балченка.Підручники для навчання Закону Божого Міністерство освіти доручило Всеукраїнській учительській спілці та Всеукраїнському учительському видавничому товариству. Видавництвом шкільних підручників займався створений  у травні 1918 р. Всеукраїнський кооперативний видавничий центр.Протягом 1917 – 1919 р.р. Полтавське педагогічне бюро, яке очолював М.Рудинський, видало понад мільйон підручників, популярних книг та брошур освітнього призначення.

Започаткована УЦР українізація школи продовжилася за П.Скоропадського. У Полтаві та повітових містах були відкриті курси українознавства для вчителів початкових шкіл. На українську мову навчання перейшли близько 50 % міських шкіл.

У липні 1918 р. гетьманський уряд прийняв постанову про обов’язкове вивчення української мови, літератури та географії в загальноосвітніх професійних школах, учительських інститутах та духовних семінаріях. У цей же час у Полтаві з’явилися перші ВНЗ: Український державний університет у складі історико-філологічного та юридичного факультетів та кооперативний інститут.

За короткий час спільними зусиллями «Просвіт»  та земства було створено мережу вечірніх та недільних шкіл для дорослих, де здобували навички грамоти та початкові знання з історії України, народознавства, звичаєвого права, городництва та садівництва.

Першими декретами більшовицької влади 1919 р. про освіту були створені Наркомос УСРР, губернські та повітові відділи народної освіти. Їм підпорядковано всі школи та проголошено про відділення школи від церкви. Було  також  скасовано плату за навчання.

Незважаючи на відверту політику русифікації та червоний терор, більшовицький режим не припинив культурно-освітнє будівництво в Україні. Продовжували активно діяти «Просвіти», за літо 1919 р. їх кількість у губернії зросла від 668 до1200. При більшості з них діяли школа для дорослих, бібліотека та драмгурток.

Під час приходу денікінців політика репресій проти всього українського набула форм найрізноманітніших заборон. Українську мову викладання мала замінити російська; викладання української мови, літератури та географії скасовувалося; українські навчальні заклади позбавлялися державного фінансування, а їх керівництво було репресовано.

 

 

Advertisements